ХЛІБ І ДІТИ - ЦЕ НАШЕ МАЙБУТНЄ
У день професійного свята хліборобів на шпальтах миргородської газети "Прапор Перемоги" вийшла стаття, присвячена діяльності на сільськогосподарській ниві братів Олега та Ігоря ДІДЕНКІВ, які є депутатами відповідно Полтавської обласної та Миргородської районної рад.
Подаємо статтю мовою оригіналу.
ХЛІБ І ДІТИ - ЦЕ НАШЕ МАЙБУТНЄ
Саме такий, майже біблійний девіз у житті обрали брати Олег та Ігор Діденки з Великої Багачки, керівники ТОВ «Великобагачанський комбікормовий завод», коли прийшли на виробництво, незмінно й твердо з ним крокуючи. А прийняли вони своєрідну естафету від батька Григорія Івановича, головного інженера цього підприємства, коли той відійшов у засвіти в 1997 році. Це зараз брати успішні бізнесмени й авторитетні люди при високих посадах. Молодший Ігор – голова правління та генеральний директор комбікормового заводу, заслужений працівник сільського господарства України, старший на рік Олег – виконавчий директор, кандидат наук із державного управління, заслужений працівник сільського господарства України. Обидва мають депутатські мандати, користуючись високим авторитетом у жителів регіону, безвідмовно надаючи вагому й відчутну допомогу його соціальній сфері, не забуваючи при цьому й знедолених, і хворих.
– Чим же ви заслужили таку довіру в людей, що скільки то вже каденцій представляєте їхні інтереси в органах місцевого самоврядування? – одразу ж запитали в Олега Григоровича й Ігоря Григоровича по приїзду у Велику Багачку на інтерв’ю з непересічними особистостями в аграрній галузі, представники якої за кілька днів відзначатимуть своє професійне свято.
– Якби прагнули тільки про наповнення власних кишень, то навіть і критикувати нас не було б за що, – відчеканив Олег Григорович. – Хліб і діти – це наше майбутнє. Й сказано це не для красного слівця. Бізнес надто аграрної сфери для того й повинен працювати, щоб забезпечувати всім необхідним людей, які живуть поряд і які завтра своїми вміннями й зусиллями подбають про подальший розвиток нашого краю, де живемо. Вирощування хліба – це величезна фізична й духовна праця. Зараз багато чого маємо в господарстві, своєму дітищі, – і цей прекрасний офіс, і сучасну потужну техніку, й іномарки, й багато чого іншого…Але давайте повернемося в 1997-ий. Прийнявши підприємство з величезними боргами, будучи ще молодими спеціалістами, не маючи достатньо життєвого досвіду (мені 25, а Ігореві 24 роки), поставили собі за мету звести його на ноги, зробити прибутковим, щоб не осоромити пам’ять про батька. Він для нас був великим авторитетом. Ігор, власне, й професію вибрав, наслідуючи батька. По закінченні Полтавського аграрного вишу з 1995-го по 1997-ий рік він працював інженером-механіком тут, на нашому комбікормовому заводі. Й у 1997-му на загальних зборах директором підприємства колектив обрав Ігоря. Затвердити ж це рішення повинні були керівники районних підприємств агропромислового розвитку. Причому більшість у раді цих товаровиробників не вірила, що таке бажання в трудового колективу надовго. Гадали, що витримає молодий спеціаліст цю ношу місяців зо три, хай півроку, не більше. Я ж по закінченні Полтавського педагогічного вишу за спеціальністю учитель трудового навчання, загальнотехнічних дисциплін, механізації сільського господарства, фізкультури свою трудову діяльність розпочав у 1994 році як викладач гурткової роботи з боксу, кікбоксингу, рукопашного бою, пішохідного туризму та фізкультури. Але мусив підтримати брата, бо яка ж таки відповідальність лягла на плечі мого молодшого. Оскільки розумівся на сільському господарстві, багато чого вмів робити руками, то обійняв посаду головного інженера заводу, паралельно очолюючи фермерське господарство «Григорій». Чи ж хто гадав, окрім нашої мами, яка вірила в нас, духовно підтримувала, що ми справимося? А на заводі ж бо неймовірна заборгованість. За великим рахунком переробляти практично нічого – постачальників катма… Де ж брати кошти на заробітну плату колективу з 50 осіб… Та й земельні паї люди спочатку давали нам, молодим спеціалістам, з недовірою, зазвичай «жертвуючи» тими ділянками, які були мало придатними для посівів і де господарювали непролазні хащі бур’янів, за якими й трактора не видно під час його роботи. А що за техніку тоді ми мали… Це нині CASE, John Deere, New Holland із кондиціонерами. А наприкінці 1990-их – тільки МТЗ-80, Т-74, які здіймали куряву до небес, а продуктивності мінімум. Власноруч ремонтували наявну техніку, шукали спеціалістів, робили замовлення на запчастини. Вставали десь о четвертій годині ранку, щоб виконати належні роботи. Граничними зусиллями обробляли землі, щоб вирощувати й збирати на них урожаї. Із старої «гвардії», тобто техніки, на підприємстві залишився як пам’ять про ті доблесні часи МТЗ-80.
Доповнив старшого брата молодший – Ігор Григорович.
– Великобагачанський міжколгоспний комбікормовий завод заснований у 1970-му році, а введений повністю в експлуатацію в 1974-му. Тож ТОВ «Великобагачанський комбікормовий завод» цьогоріч відзначив славний ювілей – півстоліття роботи на наше благо.
– На сьогодні колектив чисельністю 200 осіб, обробляємо близько 9000 га Хорольського і колишнього Миргородського району, де розташовані орендовані землі, - продовжив Ігор Діденко. - З Олегом Григоровичем прийняли підприємство, отже, 27 років тому. Були тоді непрості, як і зараз, часи – розпався СРСР, а разом із ним стали рушитися й колгоспи, де дорізали останню скотину, щоб заплатити за електроенергію та якусь копійку отримати на заробітну плату працівникам. Комбікормів замовляли все менше й менше.
А на Великобагачанщині їх виробляв тільки наш завод. Ще ж і податки немає чим платити, електропостачання, газопостачання відрізають… Дехто звільнився з роботи, а серед інших – неспокій: як родину годувати?
– Виправляти становище вирішили з налагодження роботи датського млина, - згадує Олег Діденко. - А надворі – грудень місяць. Морози, холоднеча. Плани ж були запустити млин перед святом Новоріччя. А він вальцьово-жорновий, таких і в Україні не було: й камінь зерно перетирає, ще й вальці обрушують. Відтак борошно виходить вищого ґатунку. До того ж нам і ангар слід було переобладнати під відповідне приміщення! То Ігор Григорович скільки часу там морочився, але свого добився! Відтоді й виробляємо борошно, поставивши згодом міні-пекарню, налагодивши роботу макаронного цеху.
Повертаючись раз по раз у ті такі важкі, але й пам’ятні часи, Ігор Григорович заглиблювався в спогади про свої перші кроки як директора.
– Довірили мені керівне крісло саме перед жнивами. Хоч і звозили на завод збіжжя скільки, стільки кіт наплакав, та робити з ним щось же треба було. Насамперед набрати б фахових спеціалістів, бо підприємство складне. Це ж не водіїв запросити, яких тоді в пошуках заробітку хоч греблю гати було. А рада товаровиробників, про це вже йшлося, й не сподівалася, що з роботою справлюся, то й створила наглядовий орган – ще одну раду. Наглядову. Приїздили кожного місяця перевіряти, як працюємо. Та дуже нелегко, бо 1997-ий рік урізався в пам'ять пресловутими бартерними відносинами: комбікорми міняли на метал, його в свою чергу ще на щось. Де взяти кошти, щоб дати працівникам зарплату 70 –120 грн…? На щастя, віднаходили.
В багатьох колгоспах тварин вирізали, зате посіяні багаторічні культури залишалась. Вирішили закупити їх за мінімальною ціною (по 9-10 грн за тонну), зробивши з них трав’яне борошно, яке потім продали в арабські країни, заробивши на цьому нарешті першу валюту. Й у 1999-му році з’їздили в Данію, щоб придбати вже сучасний млин. Відтак наше борошно стало конкурентоздатним. Навіть відома тоді в Миргороді міні-пекарня «Хліб-соло» використовувала його для випікання своєї продукції.
– Пам’ятаємо ту смакоту. Щоб купити її, доводилося далеченько ходити. Але не дарма. Й досі аромати й смак того хліба відчуваємо.
– Вищого ґатунку борошна стали виробляти до 70 % із сировини, тоді як на звичайних млинах цей показник дорівнював 30-35%. Оскільки ставали конкурентоспроможними, це відбивалося й на заробітках. Висівки, які залишались після млива, йшли на тваринництво. Гною як добрив вистачало, тому й пшеницю вирощували вищого ґатунку з показником клейковини до 30%. Високий її вміст забезпечує кращу структуру та еластичність тіста, що впливає на якість готового продукту. В наші часи ж і по 20% – уже вважається хорошим показником. Раніше пшеничка була коричневою, а не жовтою, як зараз. Скловидність вона мала високу, що через неї можна було й газети читати! Отже, борошно в нас було своє, виробляли й макарони, реалізовуючи в магазини. Займались також і виїзною торгівлею. Коли в 2000-2001 році через уже листопадові заморозки озима пшениця вимерзла, виїжджали закуповувати її то в південні області, то в Чернігівську, бо там випало більше снігу, й пшениця збереглась. Колгоспи розпадались, і в той же час наше господарство одержало імпульс розвитку: люди свої паї стали вже нам віддавати. А зароблене практично повністю ми вкладали у виробництво. Згодом поставили новий корпус елеватора, позаяк старі сушарки зносилися. Почали переходити й на імпортне обладнання, зокрема італійське. Брали кредити на імпортну техніку, яка була в користуванні, а затим – і на нову. В 2008-му році кредити ще були дешеві, а коли почалась світова інфляція, довелося переписувати договори, переводячи кошти в гривні. На жаль, такої підтримки, яку мають аграрії за кордоном від держави, ми в Україні не одержуємо.
Перебуваючи за кордоном у місцевих фермерів, намагалися набиратись досвіду, дізнаватись секрети отримання високих врожаїв. А вони виявляється прості – більше витрачати органіки на поля. Цього добра в нас вистачало, оскільки тримали худобу, птицю. Ціна то піднімалася, то падала на свинину, відтак поголів’я свиней у господарствах тримали то більше, то менше. Коли збільшувалося, зростав попит на наші комбікорми. З початком війни менше стали здавати молока, бо частина сирзаводів, де його приймали, закрилась. Зараз молока знову не вистачає, й воно піднімається в ціні, попит на молочну продукцію зростає.
– Як вплинули аномальні погодні умови на цьогорічний урожай? – принагідно запитуємо.
– Справді, наш бізнес узалежнений від погоди. Цьогоріч зібрали врожай на багато нижчий, ніж у минулому році. Та й збирати почали його раніше, щоб менше наражати працівників на ризикові умови. Ще раз підкреслимо: легкої роботи в сільському господарстві просто немає. А за 27 років перебування на директорській посаді багато чого змінилося. Зокрема й клімат уже не той. У 1997 році про амброзію, власне, й не чули. Зараз же ніяк її не поборемо. Тоді й не думалося, що так масово вирощуватиметься кукурудза. Цьогоріч – засуха, то очікуваного врожаю не отримали. Озиму пшеницю таки посіяли, а от ріпак і зараз лежить у складі, чекаючи на наступний рік. Коли закінчиться війна, не виключено, що бізнес буде розширюватись. Він є вигідний і не вигідний. Так, утримання ВРХ збиткове, краще б її вирізати. Але ж біля корівок працюють люди, молоко екологічно чисте, не розбавлене ні чим. Це ж стосується й поголів’я свиней.. Кожна бригада тримає й трішки овець. Цим самим надаємо роботу людям.
– Власне, як депутати маємо обов’язок перед своїми виборцями не допустити зникнення невеликих населених пунктів у громадах, де орендуємо земельні паї, - пристрасно заговорив Олег Григорович. – Якщо звідти, наприклад, заберемо техніку, закриємо ферми – там безповоротно згасне життя, що, як твердо переконані, недопустимо. Тому хоч десь і малочисельні бригади, але їхнє функціонування на місцях забезпечуватимемо!
– Колектив у вас сталий багато років, плинність кадрів відсутня. На кого насамперед покладаєтеся в роботі?
– На перевірений роками керівний склад. Це головний інженер Володимир Шепель; головний агроном Сергій Кононенко; інженер із механізації Вадим Гирька; керівник виробничого підрозділу Олег Гирка. Надійний помічник у мене як у депутата Полтавської обласної ради Віктор Латишев, - пояснив Олег Діденко. - Своєю спільною діяльністю доводимо, що наше підприємство успішне, одне з авторитетних не тільки в Миргородському районі, а й у Полтавській області – всіх забезпечуємо необхідною аграрною продукцією, рухаємось вперед. Із великою відповідальністю і повагою ми ставимося до людей, які надають нам земельні паї. Впродовж року з ними встановлена комунікація. Виникають проблеми – намагаємось оперативно їх вирішити. Все, що виробляємо, пайовики і працівники підприємства можуть узяти або за рахунок зарплати, або оплати за пай за найнижчою ціною, яку можна запропонувати. Багато чого виготовляємо для потреб своїх людей. Хоча, звичайно, не все вдається у цей тривожний час повномасштабного вторгнення. Спочатку ж навіть не знали, чи зможемо посіяти. Слава Богу й нашим Збройним Силам – вдалося, підприємство вистояло, втрималося. Ясна річ, що й між аграрними підприємствами існує невблаганна конкуренція, й чимало охочих придбати чи купити таке успішне підприємство. Ми ж своїх орендодавців запевняємо, що на сьогоднішній день скільки можемо, стільки й утримуватимемо цей бізнес. Ось, наприклад, щоб попередити зупинку виробничого процесу на підприємстві через можливе знеструмлення, що завдаватиме суттєвих збитків і негативно впливатиме на якість роботи, придбано й уже встановлено генератор на 500 кВт для забезпечення безперервності циклу. Доленосні рішення приймаємо разом із братом, часто нелегко це дається, бо в обох твердий характер, свої переконанні. Але завжди вдається знайти консенсус. І приймаються рішення, які йтимуть на користь підприємству й людям, які тут працюють. Колектив налічує 200 осіб, збережено максимум бригад у тих населених пунктах, де у нас є земля. Тих, хто працює в полі чи на фермі, небагато. Більше навіть тих, хто охороняє те майно, яке є на підприємстві. Такі нині реалії.
– Тепер давайте ширше про вашу депутатську діяльність.
Ігор Діденко:
– І як керівник господарства, і як депутат Миргородської районної ради, коли звертаються люди, завжди уважно ставлюся до порушених ними питань і допомагаю. Це й підтримка коштами при похованні, при народженні. Якщо в якійсь родині хтось приїхав із фронту поранений – виділяється певна сума на лікування. Постійно ремонтуємо дороги в нашій громаді, зокрема й до комбікормового заводу. До нас асфальтівка вузькувата, а транспорту по ній ходить багато, відсутній тротуар, освітлення недостатнє. З Божою поміччю, бізнесу й бюджету дорогу на Красногорівку таки зробили.
– Видно, в людей до вас особлива довіра. Не одному ж, мабуть, вчасно надали жадану допомогу.
Олег Діденко:
– Ми з Ігорем Григоровичем як депутати від політичної партії «Довіра» другий десяток років співпрацюємо з Олегом Кулінічем, народним депутатом. Ігор Григорович уже вп’яте депутат районної ради. Я ж тричі був депутатом районної ради і вже вдруге депутат Полтавської обласної ради, нині голова постійної комісії з питань освіти, науки та культури. Крім того, що займаюся господарством, багато часу забирає виконання депутатських обов’язків. Маю три вищих освіти і науковий ступінь кандидата наук державного управління, навчався в Національній академії державного управління при Президентові України, магістр суспільного розвитку. Все, що стосується публічного управління – теж моя професійна діяльність.
Маю стосунок до викладацького складу Полтавської політехніки, передаючи молоді управлінські навики. Доводиться брати участь у багатьох засіданнях, в робочих групах, проводжу заняття із студентами в будівлі обласної ради та адміністрації, щоб майбутні керівники могли налаштовувати себе на відповідальність влади. Можливо, хтось із моїх вихованців колись очолить найвищі в області посади.
Хотів би зупинитися на питаннях роботи освітянської сфери в період пандемії COVID – 19 і повномасштабного вторгнення. Першим викликом стала необхідність вийти на дистанційне навчання. Про COVID ми не знали, що це за інфекція. Дякую всім вчителям, що спільними зусиллями змогли подолали цей виклик. В освіті проблем і в мирний час завжди вистачало. Коли ж почалося повномасштабне вторгнення, діти ховалися по укриттях, і в лютому 2022-го ще ми не знали, як закінчимо навчальний рік. А дітям нашим потрібно було вступати у вищі чи середні навчальні заклади… То як вони мали отримати табелі, атестати, дипломи? В освіті був, мабуть, найбільший хаос. І все ж учні закінчили навчальний рік, випускники вступили до навчальних закладів. Отже, вчителі й викладачі й із цим успішно справились. Крім того, педагоги влітку працювали, щоб у новому навчальному році належно підготувати укриття, щоб діти могли не тільки дистанційно навчатись, а й отримували знання в очній формі. Нелегко було педагогам підготувати укриття. Де воно було зовсім відсутнє, там виділялися кошти на побудову нового за умови, що близько немає ґрунтових вод. У шкільних програмах постійно відбуваються зміни. Зараз дещо оновлюється предмет «Захист України». То наше підприємство недавно для місцевої школи через оновлення згаданого курсу передало чотири пневматичних гвинтівки. У планах – передача й дронів для навчання по цьому курсу. Під час пандемії COVID – 19 скидалися коштами на придбання кисню. І фізична культура й спорт на «плечах» нашого підприємства як для ветеранів, так і дітей, бо без цих складових людської діяльності ніхто не стане успішною особою. А з питаннями зайнятості дітей у позаурочний час, гурткової роботи до мене як до депутата звернулися батьки учнів місцевої школи. Возити тренера в Велику Багачку, чи дітям після уроків їздити на тренування за межі нашого селища – не оптимальне рішення. Оскільки я сам за першою освітою педагог, то став сам вести секцію боксу. Маємо клубні заклади, то, як мовиться, в обов’язковому порядку підтримуємо культуру. Так що чесно можемо дивитися у вічі кожному жителеві Великої Багачки, позаяк не стоїмо осторонь у питаннях розвитку нашого селища, тих громад, де ми орендуємо землі. Із 2027-го року по-новому будуть працювати гімназії, ліцеї. Ліцеї навчатимуть дітей до 11 класу, гімназії – до 9-го. А не всі сільські школи мають новітнє обладнання, яке потрібне для навчання. Оптимізація передбачає закриття окремих навчальних закладів, переїзд дітей у такі, що забезпечать якісне одержання знань із основ наук. Мова йде й про дванадцятирічну освіту. В період повномасштабного вторгнення робити все це нелегко, і в якійсь мірі такі пертурбації теж стресові ситуації. Й слід обговорювати ці проблеми, доносити їх до батьків учнів. За даними українських соціологів хтось із батьків підтримує таке рішення, хтось критично до цього ставиться. Також відбуваються зміни і в системі вищої освіти. Потерпають у ці дні працівники культури. Оскільки масові заходи під час воєнного стану заборонені, додаткових заробітків у закладів культури не було. Залишався тільки посадовий оклад. У період повномасштабного вторгнення працівники культури долучилися до волонтерської роботи, збирають донати для ЗСУ, проводячи невеличкі концерти з мінімальною кількістю людей. Дехто говорить, що під час війни концерти не на часі. Та культура, мова й під час війни повинні розвиватися. Наші діти з покоління в покоління зобов’язані взяти все те позитивне, що є в українській культурі. Якщо наша культура не на часі, то за що ми тоді воюємо? Військові на фронті віддають свої життя за рідну землю, за нашу культуру, за наш народ, за свою ідентичність. Тематика виступів на культурних заходах, звичайно, змінилася, набувши зараз переважно патріотичного звучання. За це хочу подякувати зокрема працівникам Великобагачанського районного методичного центру народної творчості та культурно-дозвіллєвої роботи, який очолює Наталія Чобітько. А також провідному методисту цього центру заслуженому працівникові культури України Тетяні Кононенко. Самодіяльні артисти, яких готує Тетяна Василівна, зі своїми виставами заслужили право виступу навіть на сцені Полтавського музично-драматичного театру ім. М.Гоголя. З таким же успіхом самодіяльні артисти Великобагачанської громади підкорили серця глядачів і в Полтавській обласній філармонії. Про те, що громади нашої області повинні із звітними концертами приїздити до Полтави, не зациклюючись на гастролях тільки в своєму регіоні, ініціював я разом із іншими депутатами Полтавської обласної ради. Треба виїжджати, показувати себе, чогось навчатись. Так же само як і в спорті: не їздиш на змагання – в тебе немає прогресу. Почекаємо на закінчення війни, а культармійці ще себе хіба ж так покажуть!
– Засновником Полтавського ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Віталія Гриценка є Полтавська обласна рада. Й ви, Олеже Григоровичу, були ініціатором відкриття такого навчального закладу?
– Я лиш один із групи ініціативних депутатів Полтавської обласної ради, від громадськості, військової адміністрації. На Полтавщині мали лише один подібний ліцей у Кременчуці, але цього явно недостатньо. Вирішили заснувати новий у Полтаві, віддавши перевагу під час вступу до цього навчального закладу дітям-сиротам, дітям загиблих військовослужбовців із нашої області, дітям із малозабезпечених сімей. Функціонує цей заклад лише другий рік, але завдяки його директорові, депутатському корпусу, військовій адміністрації, небайдужим людям він потужно розвивається. Робота нами була проведена велика щодо створення цього навчального закладу, чим і задоволені. Вдалося ж переконати владні структури, що такий ліцей необхідно було створювати. До речі, вчаться в ньому й наші земляки. Викладацький склад кваліфікований, обладнання там сучасне – майбутніх офіцерів готуватимуть якісно. Зазначимо, що утримання ліцеїстів покладається на Полтавську обласну раду.
– А в який спосіб допомагаєте ЗСУ?
Брати, вони ж і очільники комбікормового заводу, зазначили:
– Підтримуємо ЗСУ ще з 2014-го року і як волонтери, і як підприємство, що надає кошти. Постачали й продукти, й обладнання, й матеріально-технічні засоби, й військові обладунки: шоломи, перші бронежилети, які тільки з’являлися, й плитоноски, й розгрузки – все, що можна було на той час придбати на ринках України. Отже, із 2014-го року постійно співпрацюємо із ЗСУ, з різними підрозділами, з різними родами військ незалежно від того, де вони знаходяться, де воюють. Розпочинаючи з повітряних, десантних, морської піхоти, інженерних військ і т.д. Зокрема й через волонтерів, які виїжджають на передову. За період із 2022-го року одержали багато грамот та подяк від військових частин, яким допомагаємо. Нам цілком достатньо їхнього доброго слова, щоб і далі вкладати ресурси підприємства в перемогу. Надаємо й продукти, придбаваємо засоби захисту солдата, знову ж таки й шоломи, й плитоноски, розгрузки, берці, кросівки. Придбаваємо техніку, різні види генераторів, військові РЕБи, дрони… Після того, як розраховуємося з пайовиками, менше отриманих коштів витрачаємо на саме підприємство, а більше йде на підтримку ЗСУ. А звернення за допомогою є від працівників, які пішли служити, від керівників військових частин. Намагаємось всім допомогти. Зовсім недавно передали 3-ій штурмовій бригаді 200 тисяч грн для PV дронів, а перед цим одній із бригад купили мотоцикл спортивний кросовий, перераховуємо кошти на матеріально-технічне забезпечення. Особливо зараз потрібні військовим Ex PV дрони (засоби враження) і РЕБи (засоби захисту). Необхідний їм і транспорт, особливо мотоцикли, позашляховики. У свій час машини ми придбавали як із-за кордону, так і з підприємства. Ремонтували й передавали військовослужбовцям для виконання поставлених завдань. На сьогодні постійно надходять запити із підрозділів ЗСУ, з якими ми працюємо.
– Мабуть, маєте й підтримку з боку родин у цей непростий час?
– Хтось із письменників сказав таку фразу: «Міцно тримає жінка свічку життя, затуляючи її тендітний вогник від подихів вітру, подиху зла…» – це наче про нашу маму Діденко Любов Іллівну., – зашарівшись від хвилювання, заговорили брати Олег та Ігор. – Мама нас виховувала, поради давала, вірила в нас, на добре наставляла, оскільки все життя живе за законами Божими. Постійно з нами, завжди поруч, що б не трапилось. Поруч з нами завжди мама і наші родини, де нам завжди тепло, затишно і надійно.
Своєрідну риску під цим інтерв’ю підвела донька Олега Григоровича Аня, старша серед дітей і племінників, яка терпляче чекала в офісі закінчення інтерв’ю. Якраз вона тоді завітала до батька. Аня здобула три дипломи про вищу освіту, працює фотографом. Перша освіта, як і в батька, - педагог. Вона так охарактеризувала Олега Григоровича й Ігоря Григоровича:
– Як і мій тато, так і дядько Ігор – це справжні професіонали своєї справи, відповідальні, добрі, порядні. Люблять, щоб усе було за правилами. Батько нас контролює, ніяк не відкрутишся. Багато чому нас навчив, тож його думку дуже цінуємо.
З чим, гадаємо, погодяться й дружина Олега Григоровича Софія, три молодші дочки Анастасія, Ольга й Аліна. Переконані, такі ж достоїнства й у Ігоря Григоровича відзначила б і його дружина Галина, донька Яна і син Станіслав. А як же інакше? Таких успіхів і визнання в житті й у своїй діяльності досягають цілеспрямовані й у той же час глибоко гуманні люди.
Ольга Устименко,
Наталія Соловцова,
Олексій Полив’яний
