Як вимушено переселені українці адаптуються в Гадяцькій громаді

Дата: 03.08.2022 11:22
Кількість переглядів: 128

Війна… Це біль, страх і море сліз. Наші герої – Наталя Кудрявцева і Валентин Петров – зустрілися з цим віч-на-віч. Коли стало відомо, що росія розпочала наступ, у Слов’янську Донецької області місцеві жителі почули кілька вибухів – це були удари агресора по сусідньому Краматорську. З того дня в місті стало неспокійно. Останні дні проходили під звуки сирен та боїв, які містяни чули ледь не з усіх боків. Тоді ворог якраз намагався вийти у сторону міста з різних доріг.

Щоб врятуватися від обстрілів, родина, як і багато інших, змушена була залишити домівку та вивозити дітей у безпечне місце. – Рішення виїхати далося непросто, адже покинути свій дім, роботу, все, чим жили – для нас означало, втратити частинку себе, – починає розповідь Наталя Кудрявцева. – Але іншого виходу в нас не було. Ми боялися опинитися в окупації, а варіанту виїхати закордон не розглядали – хочеться залишатися в своїй країні. Разом з донькою Тетяною та внуками – 5-річним Назаром і 14-річним Данилом сіли на поїзд і поїхали звідти. Згодом виїхав і чоловік.

У Гадячі почалася їхня нова сторінка життя. Довелося освоюватися у новій громаді. – Нас зустріли дуже привітно, навіть не передати словами настільки. Швидко оформили. Місцеві жителі допомогли з житлом, побутовою технікою, продуктами… У нас тут навіть є город, он погляньте – вже помідори червоніють, – показує в бік паркану співрозмовниця. Тут, на невеличкій присадибній ділянці, в неї все до ладу: нав’язались огірочки, достигає капуста та картопля, зеленіють акуратно висаджені рядочки салату... Тяга до господарства в жінки була завжди. Вдома, до війни, говорить, завжди садили город, тримали курей. Щоправда, останні роки, вийшовши на пенсію, домашнім господарством завідував Валентин Семенович. Дружина в цей час розписувала квіткові вазони – працювала художницею в місцевому посудному цеху, де виготовляли напольні вазони та квіткові горщики. Нині за будинком, господарством та двома собаками доглядають сусіди. На запитання чи планують повертатися додому, переселенці відповідають обережно: «Ми добре влаштувалися, за що безмежно вдячні. Тут нам комфортно і спокійно. Вперше за довгий час відчули себе у відносній безпеці. Та й громада подобається. Але все ж хочеться додому…» І хоча їхній дім на даний момент не зруйнований, але там відсутні належні умови для проживання. Через обстріли немає ні газу, ні води, постійні перебої зі світлом. Тож зиму родина зустрічатиме майже за 400 км від своєї домівки.

Зараз саме тут, у Гадячі, їхня зона комфорту – в місці, де немає вибухів та не стріляють. А щоб не сидіти, склавши руки, постійно допомагають сусідам. Намагаються робити все, щоб бути максимально корисними: «Я дивуюся наскільки працьовиті ці люди, – говорить одна із сусідок. – Завжди пропонують свою допомогу. Разом зі всіма виходять на суботники, не лінуються». Тим часом, доки ми розмовляли, господиня телефоном отримала звістку – четверо її рідних, які залишились на Донеччині, ось-ось мають поповнити ряди Збройних сил України.

У єдності – наша сила. ВСЕ БУДЕ Україна!


Джерело - сторінка Гадяцької міської ради у мережі фейсбук

 

 

 

 

 

 


« повернутися

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора